Війна в Україні: Біженці знайшли в Магдебурзі безпечний притулок

Магдебурзі - Оксана з Києва показує фотографію з мобільного телефону. На ній зображено двох бійців в українській формі. Один із чоловіків – її син Назар. «Я пишаюся ним, - каже 44-річна жінка,- але ще більше – я боюсь за нього».

У магдебурзькому Герман-Гізелер-Халле, який з ранку суботи служив притулком для біженців з України, вона гортає файли свого мобільного телефону: відео зруйнованих, палаючих будинків, мертвих людей на вулиці.

ЇЇ сестра Марина з Хмельницького (287 кілометрів на південний захід від Києва) показує інший бік війни: ящики з «коктейлями Молотова» в машині, камуфляжні укриття, виготовлені жінками для захисників країни.

Оксана та її 37-річна сестра разом приїхали до Магдебургу з Берліну. Марина розповідає: «Спочатку до нашого міста приїхали кияни, звідти ми - через Польщу до Берліну. Але там уже все було переповнено.»

«Без допомоги  багатьох благодійних організацій і комунальних служб було б вкрай важко все організувати».

Хайке Шульц відповідає за все, що повязане з прийняттям біженців. Але керівник соціально-житлового управління Магдебургу відразу ж наголошує: «Без допомоги благодійних організацій і комунальних служб (Йоханнітер, Червоний хрест, АСБ, ДЛРГ, добровільних пожежних команд, об’єднання «Допомога помічникам» та інших відділів міської адміністрації) нам було б вкрай важко все організувати».

Місто вже два тижні тісно контактує з Міністерством внутрішніх справ та адміністрацією землі Саксонії-Ангальт, щоб бути готовим до можливої ситуації з біженцями, повідомляє вона. «Зрештою, лише Герман-Гізелер-Халле став оптимальним варіантом для розміщення біженців з міркувань місткості».

Ми організували перенесення усіх спортивних подій, -« крім домашньої гри юніорської команди СЦМ (гандбол), яка відбулась ввечері у пятницю 4 березня. І відразу після завершення гри проти «Ганновер-Бургдорф II», ми змогли розпочати переобладнання Герман-Гізелер-Халле у місце перебування біженців з України». Нові табірні ліжка, ковдри та подушки з фонду катастрофи привезли 45 помічників туди, де звичним для нас є спостерігати гандбольну гру. Роботи з облаштування завершили о другій годині ночі. А перші три автобуси прибули о 21:00 суботнього вечора. Люди були повністю виснажені — фізично і морально.

Шульц зізнається, що не всі біженці були задоволені з того, що вони опинилися в Магдебурзі, а не у Берліні.

«Для деяких українців Герман-Гізелер-Халле – це лише тимчасовий притулок на одну-дві ночі», – каже керівник соціальної служби. – «Багатьох забирають друзі чи родичі з усієї Німеччини. Це можна зрозуміти, поглянувши на номерні знаки на авто : Гамбург, Ессен, Кельн...»

У одній частині спортивного залу діти стрибають на батуті, грають у футбол чи малюють. Восьмирічний Владислав грається у кранівника. Іграшки, спортивний інвентар та інструменти для творчості це також частина благодійної допомоги. Ось грається Анастасія в червоній шапці. У неї рідкісна хвороба, і її мати Євгенія тепер сподівається, що їй зможуть допомогти в Німеччині.

Її евакуювали з Півдня України. Як і майже всі біженці, які потрапили до Німеччини, вона боїться за своїх друзів і родичів, які залишились вдома. «Це просто невимовно жахливо, стільки смертей...», — шепоче вона.

«У мене немає контакту з сім’єю, але я сподіваюсь, що зможу забрати їх в безпечне місце».

Перед спортивним залом розташований медичний намет для контролю ситуації з COVID-19. Обов’язковою умовою для прийняття у табір є проходження тестування на короновірусну інфекцію.

І виявлені там випадки зараження доводять, що цей захід не є перебільшеним.

«Українців з позитивним тестом на COVID-19 везуть до комунального карантинного приміщення за допомогою спеціального медичного транспорту», – каже Шульц. – «Усіх тих, хто залишаються у таборі, щодня тестують на наявність короновірусної інфекції. Кожен, хто не має вірусів, отримує зелений браслет».

Після тестування проходить оформення, за яке відповідає Червоний Хрест. Там перевіряють особисті документи та реєструють біженців. Вчора опівдні Ірина стояла біля столу реєстрації разом із одинадцятирічною донькою Анною. Батько Анни залишився в Україні воювати.

А ось Анна з Одеси, яка приїхала в той же час, що й Ірина, володіє англійською. Вона допомагає матері та доньці спілкуватися з помічниками Червоного Христа.

Хайке Шульц дивиться на ряди ліжок: «Я давно працюю, і, як соціальний працівник, багато часу проводжу з людьми, що потрапили в біду та змушені шукати порятунку», — емоції заважають їй говорити, та вона продовжує далі з мокрими від сліз очима. – «Але те, що зараз тут відбувається, таке масштабне! Це жахливо».

Тимчасовий прихисток у спортивній залі знаходять переважно жінки з дітьми та жінки похилого віку. За словами операційного керівника Денніса Брандта з соціально-житлового управління міста Магдебурга : «Лише двоє з десяти біженців – чоловіки».

Один із небагатьох чоловіків каже, що був професійним водієм вантажівки і не міг повернутися в Україну: «Я більше не маю зв’язку зі своєю сім’єю. Я намагаюся зв’язатися з рідними щодня. Я хочу забрати їх з кордону і відвезти в безпечне місце».

Але до Магдебургу біженці прибувають не лише на автобусах. «Ми також підготувалися до їхнього прибуття на залізничну станцію, – каже Шульц, «Ми створили центральний пункт у сімейному інформаційному бюро на Крюгербрюке. Там ми приймаємо людей, які приїжджають потягом, і довозимо їх до Герман-Гізелер-Халле автобусом».

На одному з ліжок лежить чотирнадцятирічний Іван, а на його ковдрі муркоче Кіт «Марсоход». Кіт — один з шести тварин у таборі (а всього Їх: чотири коти та два собаки), яких господарі не хотіли залишати під градом бомб. Про них тут також піклуються.

Марина, мати Івана, хотіла б залишитися в Магдебурзі. «Це гарне місто», — каже вона.

Вона сподівається знову побачити свого чоловіка Володимира здоровим. «Він залишився в Україні», – каже вона, і в її очах спалахує суміш гніву проти агресора з Росії та впевненості в мирному майбутньому . Потім вона знову дістає з кишені мобільний телефон і показує на захисні жилети: «Нашим чоловікам, нашим захисникам зараз вкрай потрібно багато бронежелетів!».

переклад: Наталія Пак